Лариса Гончарова
Жінка енергійна, наділена бадьорістю, вигадкою, життєдайним випромінюванням доброти – такою ми назавжди запам’ятаємо Ларису Григорівну Гончарову. «Життя кидало мене по різних куточках нашої великої країни, гнуло і ламало, але я мужньо відстояла право жити, право творити», – так писала вона про себе і всім своїм життям це довела.
15 червня 1929 року в Маріуполі народилася дівчинка, яку батьки назвали Лорою і яка в майбутньому йтиме по тернистій життєвій стежині мандрівок по своїй державі, не шкодуючи про це. Вона стане талановитою поетесою, гідною донькою свого шахтарського краю.
Мати поетеси була співачкою з чудовим сопрано. В спадок Лариса Григорівна отримала покликання сцени. Роки війни перервали Ларисі навчання, і її роботою стали концерти в шпиталях, прання бинтів, миття підлоги.
З поля поблизу цукрового заводу носила буряки та, розрізавши на шматочки, кидала за гострий дріт, де в колишніх конюшнях тримали радянських полонених. Війна закінчилась для дівчини в 16 років. Вчитися вже пізно. Доля кидала її по Росії. В 1948 році Лариса Григорівна зрозуміла, що її покликання – робота на культурній ниві. Закінчила курси – стала масовиком, після чого була направлена до міста Марганця. Давно почала писати сатиричні куплети, пародії, матеріали для агітбригад.
В Палаці культури гірників Марганецького ГЗКа вона стала працювати з 1956 року. Вчилася в культосвітньому училищі в м. Дніпропетровську, потім – у вищій професійній школі в м. Ленінграді. Багато років працювала директором Палацу культури на Чукотці.
З 1981 р. – на заслуженому відпочинку. З виходом на пенсію була ведучою міського хору ветеранів «Жива пам’ять» при Палаці культури гірників (керівник М.Швидкий), з 1999 року – головою міської поетичної студії «Боян» (нині міське літературне об’єднання «Віра»).
Поезія – не тільки частина її самобутнього сценічного іміджу, вона – потреба її вічно молодої, чуйної до чужої радості й болі душі.
Теми гіркої правди сьогодення, любові до Вітчизни, природи рідного краю домінують в багатолітній творчості поетеси. Ось чому її вірші близькі і дорогі людям.
Душа Л.Гончарової – дуже чуйний барометр, тому так багато з-під її пера вийшло поезій на захист тих, хто відбудовував багату, могутню державу, хто захищав її від фашизму, хто виніс всі випробування , щоб сьогодні вмерти голодною смертю. Такі вірші – це висока громадянськість в поезії. Так писати дано не кожному, якщо це навіть й професіональний поет. В родині, де чоловік, діти, онуки, як і сама Лариса Гончарова, всі вклоняються музам, пишеться легко, натхненно.
Вона, глибоко шанована в місті, неповторна на сцені Лариса Гончарова жила все життя культ життям міста і на віки залишиться в ньому.
В 2009 році вийшла друком поетична збірка Лариси Гончарової «Чайка» (Марганець, 2009). Це безцінна невід’ємна частина культурного та літературного життя міста гірників. Вірші та пісні на її слова звучали на міських масових заходах, на зустрічах з читачами, на місцевих каналах телебачення, друкувалися в газетах «Шахтар Марганця» і «Гірницький вісник». Вона дійсно народна поетеса.
В 2013 році Лариса Григорівна Гончарова отримала високе визнання – її було визнано «Кращою жінкою Придніпров’я».
Поезія її доступна кожному, вона хвилююча і сучасна. В ній життєстверджувальна Правда. В ній надія і віра в справжнє Щастя. І хоч 24 листопада 2014 року Лариса Гончарова покинула це життя, її поезії бути в віках!
Світла пам’ять Ларисі Григорівні Гончаровій!
Марганець бібліотечний 