День Державного Прапора України

прапор 2Щорічно 23 серпня відзначається День Державного Прапора України. Вперше прапор було піднято над будівлею Верховної Ради України 24 серпня 1991 року. Саме в цей день був проголошений акт про Незалежність країни. Історія синьо-жовтого прапора дуже давня. Починаючи з часів Хрещення Русі, ці кольори завжди були присутні на прапорах Української держави різних століть. Приблизно в тому ж варіанті, як ми бачимо його зараз. Синій колір на прапорі означає небо, а жовтий – пшеничні ниви.

Бесіда до Дня Державного Прапора України

У бібліотеці ім. М. Островського  була підготовлена та проведена бесіда “Синій, як море, як день золотий – з неба і сонця наш прапор ясний” приурочена цьому святі.

Advertisements

“Лава закоханих” в Марганці

DSC_0063В місті Марганці в сквері ім.Т.Шевченка біля літака знаходиться «лава закоханих».

Вона виготовлена умілими руками марганецьких ковалів. 18 травня 2012 року майстри зробили такий подарунок місту та всім його мешканцям. Хоча лава встановлена не так давно, але вже з’явилася прикмета, якщо сісти на цю лаву, то найближчим часом чекай на поповнення в родині.
Недалеко від лави знаходиться місцевий «ЗАГС», тому вже стало традицією, що молодята в день весілля фотографуються біля «лави закоханих».
getImageCAAGIXGCТа, на жаль, з часом лава почала «обростати» замочками від закоханих пар на знак вічності їхнього кохання. Це псує загальний естетичний вигляд лави. Вже стає важко за замочками розрізнити символічні елементи лави: серця, підкову, троянди, метелика, равлика та інші.

Підготовлено на основі матеріалів та фотографій сайтів:
Марганецкая кузня: http://kuznyamargposl.ucoz.ru/
Марганецкий очевидец: http://marganetz.wordpress.com/

 

Учитель, научи ученика (о Т.И.Егоровой)

Т.И.Егорова в библиотеке им.Н.Островского

Т.И.Егорова в библиотеке им.Н.Островского

Эту самую-самую красивую и умную женщину в нашем городе знают все. Её профиль мог бы украсить самый классический из древнегреческих медальонов, самая изящная римская статуя рассыпалась бы от зависти в мраморную крошку при виде её форм, не одно поколение учёных мира не достигло бы каких-либо результатов в изучении её загадочной славянской души … И только марганчане могут любоваться ею и общаться, учить детей в СШ №10, которую она построила. Её имя живет в сердцах не одной тысячи благодарных учеников, живущих в родном Марганце и по всему свету. Конечно, вы догадались, что речь идёт об Учителе с большой буквы – Тамаре Ивановне Егоровой. Для меня, девчонки из 70-х годов прошлого столетия, Тамара Ивановна была кодом, знаком, символом учительства. Образцом для подражания. Она любила то, чему учила и тех, кого учила в сочетании с великим трудолюбием, терпением, искренностью. Восхищала всех своим превосходным воспитанием, классическим образованием, начитанностью, любви ко всему прекрасному – книге, музыке, живописи, природе. В силу молодости лет и робости перед настоящим учителем нашего города, я не могла задавать ей вопросы о семье, детях, родных, близких и корнях. Но шли годы, мы общались, и я смогла узнать об истоках становления личности Тамары Ивановны, её ежедневной работе над собой, моментах счастья в прошлом и настоящем. Об этом мне посчастливилось несколько лет назад рассказать в «Телевизионной гостиной» на канале «МСТ». За последние годы в жизни Т.И.Егоровой произошло несколько приятных событий. Она стала Почётным гражданином г. Марганца (2013), у неё родился правнук (2014). И у меня появился повод вновь рассказать всё об учителе на все времена.

Т.И.Егорова и В.Х.Пугач

Т.И.Егорова и В.Х.Пугач

Тамара Ивановна родилась на Урале в семье кадрового военного. Отец Иван Порфирьевич Головачёв погиб в годы Великой Отечественной войны. Мама Евгения Степановна была медсестрой, человеком тонким, интеллигентным, необыкновенно добрым. Воспитала и вывела в люди трёх детей. Учила маленькую Томочку чистоплотности, аккуратности, доводить начатые дела до конца, быть бесконечно доброй к людям и прививала ей эстетический вкус. В становлении Тамары как личности, большую роль сыграла бабушка – Евдокия Петровна, которая была учителем от Бога (вот, оказывается, где был родник живой воды, напившись из которого Тамара Ивановна решила стать учителем русского языка и литературы!). Плюс тетя по маминой линии тоже была учителем, папа – политруком, то есть военным учителем.

Бабушка Евдокия Петровна обучала внучку математике, быстро считать в уме. Привила любовь к чтению, влюбила Тамару в творчество Пушкина, Лермонтова, Толстого (особенно в произведение «Анна Каренина»). Раскрыла всю красоту французской литературы. Советовала внучке, что нужно прочитать в первую очередь, а что – потом, что нужно знать подробно, а что – обзорно.

IMG_0123

Т.И.Егорова и А.А.Антоненко

После окончания средней школы в пос. Саракташ Оренбургской области, Тамара без раздумий поступила в Оренбургский государственный педагогический институт на литературный факультет.

Учась в институте, вышла замуж за Петра Егорова, переехала в г.Магнитогорск, где и закончила в 1956 году государственный пединститут. Её направляли на учёбу в аспирантуру, но Тома выбрала семью, поехала работать и жить в ГДР, город Ауэрбах, куда получил направление на работу её муж специалист горно-металлургической промышленности Пётр Иванович Егоров.

В ГДР Тамара Ивановна прожила четыре года. Работала директором Дворца культуры для советских специалистов, вела драматический кружок, заведовала библиотекой (ах, вот откуда уважение к библиотечной профессии!), руководила художественной самодеятельностью, вела широкую общественную работу. Живя в ГДР и общаясь с друзьями из Украины, семья Егоровых узнала много интересного об этой республике, решила поехать жить и работать в г. Марганец Днепропетровской области. К этому времени в их семье уже росли замечательные дети – Сергей и Наташа.

Т.И.Егорова и Л.В.Пономарёва

Т.И.Егорова и Л.В.Пономарёва

Семья приехала в цветущий Марганец в 1960 году. Петру Ивановичу, как специалисту горно-металлургической промышленности, предоставили работу и квартиру. Но в школах города не было свободного места учителя-филолога, и Тамаре Ивановне пришлось идти работать руководителем художественной самодеятельности Грушевского рудника. В этом же, 1960, она перешла работать в интернат для детей шахтёров. Интересно, что первые марганецкие ученики Тамары Ивановны Егоровой ежегодно в августе собираются для встречи со своим учителем. Приезжают и прилетают они со всего света в гостеприимный дом Гали Медведевой (Крипак). Так будет и в этом году. И, как всегда, скажут своему учителю слова любви и благодарности.

С 1966 по 1976 год Тамара Ивановна преподавала русский язык и литературу в СШ №11, вела драматический кружок, ставила с ребятами спектакли по произведениям русских классиков, вела факультативные занятия, организовывала встречи с местными поэтами.

IMG_1534

Т.И.Егорова и Ю.Т.Третяк

В начале 1976 года её пригласили в горком партии и дали партийное поручение, которое обсуждению не подлежало – курировать строительство СШ №10 на «Ворошиловке». Она руководила созданием проекта современной школы и активно участвовала в её строительстве. Чего ей это стоило! Но рядом были самые активные помощники-учителя, единомышленники. К августу 1976 года средняя школа №10 была построена, приобретено школьное оборудование. За один месяц до первого школьного звонка его собрали и установили. Казалось, что за этот срок сделать такое невозможно. Но только не для Егоровой! В этом сильном, волевом, решительном, ответственном человеке не сомневался ни горком партии, ни гороно, ни учителя, которые были рядом и из которых Тамара Ивановна уже сумела создать единую команду. Первого сентября 1976 году вместе с Т.И.Егоровой (уже директором) школу открывал начальник СУ №5 Владимир Афанасьевич Качур, который её строил.

Здесь нужно вспомнить фамилии тех, кто всегда был рядом с директором школы, чьи светлые имена остались в истории педагогики города Марганца. Это – Клавдия Ивановна Белая, Евгений Александрович Осадчий, Ольга Александровна Страшко, Василий Иванович Скалозуб, Людмила Михайловна Добровинская, Лев Николаевич Зернов, Татьяна Михайловна Соловьёва, Галина Акимовна Грушевая, Вера Михайловна Звонарёва, Ирина Ивановна Миняйло, Любовь Яковлевна Гудзенко и другие.

Т.И.Егорова и Т.А.Кошкина

Т.И.Егорова и Т.А.Кошкина

Для совершенствования педагогического мастерства учителей Тамара Ивановна Егорова создала психолого-педагогический семинар. Сама написала программу занятий на несколько лет и руководила учёбой своих педагогов. Работой этого семинара заинтересовались директора школ города и заведующая облоно Раиса Васильевна Крячун. Опыт был распространён по всей области. Часто в школе проводились городские и областные педагогические семинары. Постепенно учителя СШ №10 стали выделяться своим профессионализмом среди учителей города, появились первые учителя-методисты, руководители городских методических объединений, отличники народного образования.

Директор школы уделяла большое внимание и школьному самоуправлению. Был создан ученический комитет, Тамара Ивановна присутствовала на всех его заседаниях, помогала становлению будущих организаторов и руководителей предпринимателей и учреждений.

С целью патриотического и интернационального воспитания в школе был создан Клуб интернациональной дружбы. Им руководила учитель иностранных языков Лариса Михайловна Земляченко.

В течение трёх лет в школе была создана кабинетная система.

За успехи в обучении и воспитании учащихся, участии в спортивных соревнованиях города и области СШ №10 была награждена 98 грамотами и многими кубками. В 1983 году школа заняла 3 место на Всесоюзной выставке ВДНХ в г. Москве. Ученики занимали первые места на городских, областных, республиканских олимпиадах. Быть учащимся этой школы было престижно, стать членом её коллектива было непросто.

И всё это – благодаря директору – неугомонному, энергичному, любящему всё современное, инновационное в педагогике внедрять в работу своей школы. Тамара Ивановна Егорова никогда не жила, она – горела, пропадала в школе сутками, помнила всех учеников по имени, была знакома с их родителями, знала все личные проблемы педагогов и всегда помогала в решении их проблем. Ведь с малых лет она всегда подставляла людям своё маленькое, но надёжное плечо. Главным кредо её жизни было делать людям добро. Кому-то открыто и одобрительно улыбнуться, кому-то – нахмурить брови и строго спросить за содеянное, кому-то заглянуть в глаза и пожалеть словом, кому-то холодно и чётко напомнить о законах нравственности … До сих пор Тамара Ивановна поддерживает свою родную школу, встречается с педколлективом, является её почетным директором. Для многих коллег она остаётся образцом учителя, личности и женщины.

Тамар Ивановна Егорова является читателем-ветераном центральной городской библиотеки им.Н.Островского. Принимает участие в проведении почти всех массовых мероприятий, широко пропагандирует чтение, новинки книг, периодики, произведения местных авторов. Помогает марганецким поэтам и писателям в овладении теорией литературоведения, выступает как профессиональный критик их творчества, является членом городского литературного объединения «Віра».

IMG_1359

Т.И.Егорова в составе жюри поэтического конкурса к 200-летию Тараса Шевченка

До сих пор её девизом остаётся: «Будь умной, если можешь. Будь счастливой – если хочешь. Но красивой будь всегда».

Большую роль в жизни Тамары Ивановны играла и семья, которая поддерживала её во всём. Муж Пётр Иванович работал на шахтах Марганецкого ГОКа, помогал супруге не только дома, но и в работе школы. Сергей и Наташа закончили СШ №11. Сын стал врачом-гомеопатом, Наташа окончила Киевский институт легкой промышленности. Сегодня у Тамары Ивановны растут внуки, правнуки, много племянников, с которыми она дружит.

За большие заслуги в области педагогического образования, Егорову Т.И. неоднократно награждали поездками в Чехословакию (1983 – 1985гг.), где она во время летних каникул работала с чешскими учителями русского языка, готовя их к поступлению в Московский институт им.А.С.Пушкина. Ей присвоили звания «Отличник народного образования», «Заслуженный учитель Украины». Марганец наградил Тамару Ивановну почетным знаком «За заслуги перед городом». В 2013 году она заслуженно стала «Почётным гражданином города Марганца». Её уже седые ученики продолжают признаваться Тамаре Ивановне в любви, умеют оценить и прежние заслуги в педагогике, и сегодняшнюю самую активную позицию в жизни города и марганчан.

Вся жизнь Тамары Ивановны Егоровой – это подтверждение одной из притч об учителе. Наклонился Господь над колыбелькой будущего учителя и сказал: «Ты будешь вечно молод, потому что рядом с тобой всегда будут дети. Ты будешь красив мыслями и душой, потому что нет благороднее призвания – дарить своё сердце детям. Ты будешь бессмертен, потому что ты продолжишь свою жизнь в своих учениках».

Лидия Пономарёва,

директор Марганецкой городской централизованной

библиотечной системы.

14 серпня – свято Маковія

Безымянный14 серпня за новим стилем в народі святкують свято Маковея, яке в церковному календарі називається днем семи мучеників Маковеїв. З цього дня розпочинається «Спасівка» – піст, який триває два тижні. В цей день у церквах святять воду, квіти і мак. У народі його ще називають Першим Спасом або Спасом на воді. За давніми переказами, князь Володимир саме цього дня прийняв хрещення, тому у стародавньому Києві 14 серпня освячували воду в Дніпрі і називали цей Спас «Спасом на воді».
За давнім звичаєм на Медовий Спас віруючі приносять у храми мед для освячення. Традиція ця пов’язана зі стародавньою настановою – перший урожай приносити Богові і лише після цього споживати самим.
Цього дня у храмах також освячують букети з трав та квітів – «маковійчики». Здавна вважається: якщо не освятити квіти на Маковія, то не буде квітнути господарство. Серед квітів у букеті обов’язково присутні великі достиглі голівки маку. Такий букет називається «маковійчик», або «маковейка». До нього кладуть і чорнобривці, і жоржини, і айстри, і гвоздики, і барвінок, а також різні трави (які в народі називають зіллям, зіллячком): васильки, м’яту, чебрець, любисток, петрові батоги, полин, деревій, будяк-пристрітник.
Після освячення маковійчика кладуть за образами, і він зберігатиметься там аж до весни, а деякими травами і маком будуть користуватися за необхідності, адже «освячене зело до всякої слабості здібне». Навесні мак розсівають по городу, а сухі квіти на Благовіщення дівчата вплітають до кіс – «щоб не випадало з голови волосся».
Сакральний статус маку в українців був доволі високим. Ним обсипали корів і господу «від усього лихого». На Черкащині маком обсипали «всяку новопримножену тварину», приказуючи: «Щоб було в господарстві стільки тварин, як у маківці зернин».
Цікаво, що навіть зараз дехто з міських жителів зберіг цю народну традицію ставлення до маку як до оберегу. Наприклад, посипають маком біля порогу квартири, де народилася дитина, щоб її не наврочила якась людина, що прийде провідати породіллю.
Окрім звичайного городнього маку, дівки-чарівниці на Маковея святили мак-видюк (самосійний, дикий мак), що в народному знахарстві вважається засобом проти чародійства, а також проти упирів і так званих «ходячих покійників». Таким маком треба було обсипати навкруги себе або обсипати дім – зробити магічне коло з маку – тоді всі вроки і хитрощі відьми пропадуть безслідно. За народними уявленнями, відьма або упир не могли заподіяти людині шкоди, аж поки не визбирають весь мак до зернини. Вважалося, що відьми дуже боялися такого маку, особливо з першої маківки, яку вони намагалися вирвати на чужому городі.
На Маковея святили також свіжовикачаний мед у стільниках, щедро пригощаючись ним. Обрядовою їжею в цей день були «шулики» – печені коржі, які ламають на дрібні шматочки в макітру і заливають медовою ситою та розтертим маком. Ця їжа дуже смачна, особливо її люблять діти. Готували також пироги, вареники, пампушки з маком, різноманітні медяники та маківники.
Одна бабуся-киянка, яка дожила до 120 років, близько 1890 року розповідала, що за часів її молодості існував у Києві звичай – на Маковея всі кияни сходилися та з’їжджалися на Дніпро святити воду. А чоловіче населення переважно вдягалося в козацький одяг.
Свято Маковея називається в народі “Першого Спаса”, медовим Спасом – другий, яблучний Спас святкують 19 серпня – або Спасом на воді, Спасом водяним. Хворі пропасницею купалися в цей день у річці, бо вода на Маковея вважається цілющою.
Освячена цього дня вода цінується не менше стрітенської і вважається надзвичайно корисною від усіх хвороб. В цей день святили також колодязі та воду в річках. За свідченням Михайла Максимовича, на Київщині цією водою кропили ожереди (копиці сіна), щоб уберегти їх від мишей, кропили бджіл, а також пили цю воду, вмивалися нею з метою очищення від усього лихого.
Від Маковія починається Успенський піст. Він так само суворий, як i Великий (триватиме до 28 серпня – свята Успiння).

180-річчя від дня народження Ю. Федьковича, українського письменника, драматурга

atlmrjdbx   Юрій Федькович (повне ім’я і прізвище — Осип Домінік Гординський де Федькович; ім’я Юрій письменник прибрав у зрілому віці) народився 8 серпня 1834р. в с. Сторонець-Путилів (тепер смт Путила Чернівецької обл.). Батько його — спольщений шляхтич — займав на час народження сина та пізніше незначні урядові посади. Мати походила з сім’ї українського священика, проте в побуті дотримувалася селянських звичаїв — цю рису перейняв від неї й майбутній письменник. Першими друкованими творами Федьковича були німецька балада та романтичне оповідання “Der Renegat” (1859, сліди балади, опублікованої окремо, загублено).

   Творчість німецькою мовою письменник не припиняв до кінця життя, видавши дві збірки поезій (“Gedichte”, 1865; “Am Tscheremusch. Gedichte eines Uzulen”, 1882) та надрукувавши ряд віршів у часописах. Кілька творів, в тому числі німецький переклад трагедії “Довбуш”, лишилися в рукописах.

У німецькомовній творчості Федькович розробляє переважно ті ж проблеми, розгортає ті ж мотиви, що й у творчості українською мовою. Поетичні писання Федьковича німецькою мовою були високо оцінені Нойбауером, здобули схвальн і відгуки І. Франка, О. Маковея.

Творчість Федьковича характеризує коло наскрізних тем і мотивів: краса гуцульських звичаїв зображена ним у багатьох поезіях і більшості оповідань, у драмах “Керманич” та “Сватання на гостинці”; тяготи жовнірського життя представлені в ряді ліричних творів перших років, у поемах “Новобранчик” (1862) і “Дезертир” (1867), в оповіданнях “Три як рідні брати”, “Штефан Славич”; мотив дезертирства втілено в трьох поетичних творах однієї назви “Дезертир”.

За винятком нетривалого перебування у Львові, Федькович з 1863 до 1876р. жив переважно у Сторонці-Путилові, був кілька років шкільним інспектором Вижницького округу. Він виношує плани викладання у школах народною мовою, видає “Співаник для господарських діточок” (1869), де вміщує чимало своїх творів для дітей, складає “Буквар” (не надрукований). Як педагог Федькович обстоював зв’язок школи з життям, господарською діяльністю, критикував засилля церковної схоластики.

У 60-х рр. Федькович активно виступає на сторінках галицької преси з художніми творами (вірші, поеми, оповідання, а далі й драми), робить спроби розширення їх тематики, розбудови поетики, що, проте, не завжди знаходило співчутливу підтримку. В обстановці непорозумінь з літераторами як “москвофільського”, так і “народовського” напряму у Коломиї в 1867 — 1868 рр. вийшла нова, однак невдало зредагована збірка Федьковича “Поезії” (у 3-х випусках).

У так званий львівський період діяльності Федькович здійснив ряд перекладів та переробок п’єс іноземних авторів. Найбільш творчим підходом відзначається переробка комедії німецького драматурга Е. Раупаха, що дістала назву “Запечатаний двірник” (за життя автора не друкувалася; в радянський час з успіхом ставиться на сцені Чернівецького музично-драматичного театру ім. О. Кобилянської). З німецької мови Федьковичем перекладено драму Р. Готшаля “Мазепа”. Одним з перших серед українських письменників Федькович звернувся до спадщини Шекспіра, травестувавши його комедію “Приборкання непокірної” у “фрашку” “Як козам роги виправляють” (1872), а також переклавши трагедії “Макбет” та “Гамлет”.

За відомостями біографів, Федькович, крім перекладу “Мазепи”, написав оригінальний драматичний твір під такою ж назвою (досі не відомий), а також виношував плани написати трагедії “Гонта” та “Кара Діорді” (Кара Дьордій — діяч сербського національно-визвольного руху). Проте письменникові не пощастило повністю реалізувати свої творчі задуми.

У Чернівцях, куди після смерті батька переїхав жити Федькович, поглиблюється усамітненість письменника. Він відходить від будь-якої літературної праці, дає волю давньому зацікавленню астрологією. В 1884р. буковинська інтелігенція робить спроби навернути письменника до літературного та громадського життя. З січня 1885р. Федькович як редактор підписує новостворену газету “Буковина”, де друкує кілька нових своїх творів. Помер письменник 11 січня 1888 р.

Відкритий перегляд літератури_Буковинський співець_до 180-річчя від дня народження Ю.О.Федьковича, українського письменника, драматурга4В центральній міській бібліотеці ім.М.Островського оформлено відкритий перегляд літератури “Буковинський співець” з нагоди 180-річчя від дня народження Ю.О.Федьковича, українського письменника, драматурга.

Читачі зацікавилися літературу про цю непересічну особистість та залюбки знайомляться з літературою відкритого перегляду.

195-річчя від дня народження П. Куліша, українського письменника, поета, драматурга

куліш

Пантелеймон Куліш

     Народився 7 серпня 1819 року в містечку Воронежі Чернігівської губернії. Навчався в Новгород-Сіверській гімназії, а першим його літературним твором була оповідка «Циган», яку він витворив із почутої від матері народної казки. З кінця 1830-х років Куліш — слухач лекцій у Київському університеті. Дістав посаду викладача в Луцькому дворянському училищі. Згодом працює в Києві, у Рівному, а коли журнал «Современник» починає друкувати в 1845 році перші розділи його славетного роману «Чорна рада», запрошують його до столиці на посаду старшого вчителя гімназії і лектора російської мови для іноземних слухачів університету. Через два роки Петербурзька Академія наук посилає Куліша у відрядження в Західну Європу, куди він вирушає із своєю вісімнадцятирічною дружиною Олександрою Михайлівною Білозерською, з якою побрався 22 січня 1847 року. У Варшаві Куліша як члена Кирило-Мефодіївського товариства заарештовують і повертають до Петербурга. Його ув’язнили на два місяці в арештантське відділення шпиталю, а звідти відправили на заслання в Тулу. Після довгих клопотань здобув посаду у канцелярії губернатора, а згодом почав редагувати неофіційну частину «Тульских губернских ведомостей». У 1850-х повертається до Петербурга, де продовжує творити, хоча друкуватися деякий час він не мав права. Працюючи у Варшаві в 1864 — 1868 роках, з 1871 року у Відні, а з 1873 — у Петербурзі на посаді редактора «Журнала Министерства путей сообщения», він готує тритомне дослідження «История воссоединения Руси». В останні роки життя оселяється на хуторі Мотронівка поблизу Борзни Чернігівської губернії. Куліш багато перекладає, особливо Шекспіра, Гете, Байрона, готує до видання в Женеві третю збірку поезій «Дзвін». У змаганні знесиленого тіла з творчим духом і пішов Пантелеймон Куліш з життя 1897 року на своєму хуторі Мотронівка.

   Незважаючи на деяку суперечливість у світогляді, П. Куліш гнівно викривай імперську політику царської Росії. 1846 року він публікує «Повість про український нарід», за котру його було покарано адміністративним засланням до Тули.
Значним поштовхом до написання «Чорної ради» стала повість Гоголя «Тарас Бульба», але Куліш хотів створити свій роман на основі реальних історичних фактів, за основу автор узяв український фольклор та «Літопис Самовидця».
Реальні історичні постаті роману «Чорна рада», поділяються на дві групи. До першої належать ти, що прагнуть влади і грошей, люди нечесні та непорядні, а саме, Гвинтовка, Вуяхевич та Васюта. Представником другої групи є Сомко. Всі події, зображені в романі, відбуваються насправді. Автор відходить від історичної дійсності, щоб глибше розкрити характери, детальніше змалювати внутрішній світ персонажів. Для цього Куліш уводить в тканину історичного роману вигадані епізоди та деталі.

    П. Куліш — автор першого українського фонетичного правопису, він створив український буквар і першу «Граматику» для навчання дітей рідної мови, уклав першу збірку «Сільської бібліотеки для українського читача».

В центральній міській бібліотеці ім.М.Островського оформлено відкритий перегляд літератури “Пантелеймон Куліш – особистість, письменник, мислитель“. Бібліотекар читального залу Вікторія Валеріївна Фіалковська відібрали найкращу літературу про життя П.Куліша, а також його твори.

Книжкова виставка_П.Куліш - особистість, письменник, мислитель_ до 195-річчя від дня народження П.Куліша4

4 серпня – день народження шампанського

imagesCAKQ3LZT     Будучи економом при абатстві Отвільер, розташованому в самому центрі Шампані, батько П’єр Періньон завідував їстівними запасами і погребом, а на дозвіллі займався експериментами по виробництву різних вин. 4 серпня 1668 року Періньон представив здивованої братії чудовий напій: сріблясті бульбашки з тихим шелестом піднімалися з дна келиха, прозора піна іскрилася, немов жива. Це ігристе вино стало прабатьком сучасного шампанського. П’єр Періньон не тільки першим виготовив шампанське, але також запропонував замість звичайної в той час пробки з промасленого палиці використовувати коркові, яка використовується донині. Хоча винахід шампанського датований 4 серпня 1668, опис технології його виготовлення було опубліковано лише в 1718 році абатом Федина, каноніком Реймського собору.

     У 1728 році почалася торгівля шампанським, а через рік була заснована перша фірма-виробник шампанських вин «Рюінар». До кінця 19 століття шампанське придбало популярність у всьому світі, і багато країн стали самі освоювати його виробництво. Особливих успіхів у цій справі досягли російськівинороби, які навіть отримували призи на виставках у Парижі Однак така конкурентна ситуація абсолютно не влаштовувала виноробів із самої Шампані. Після першої світової війни Франція прийняла закон, який встановив, що шампанським можуть називатися тільки ті ігристі вина, які вироблені безпосередньо в провінції Шампань при строгому дотриманні певних правил.

  А чи знаєте ви, що …

  • Швидкість вильоту пробки від шампанського сягає 14 м / с, а висота польоту досягає 12 метрів.
  • Тиск у пляшці шампанського досягає 6,3 кг на кв. сантиметр, а це втричі більше, ніж тиск в автомобільній шині.
  • В одній пляшці з шампанським близько 49 млн. бульбашок.
  • На початку XIX століття знаходитися в печері, де зберігаються пляшки з ігристим вином, не захистивши обличчя залізною маскою, було небезпечно. В середньому, чотири з п’яти пляшок вибухали, не витримуючи тиску вуглекислого газу.
  • Не рекомендується пити цей ігристий напій з нафарбованими губами, так як до складу губної помади входять речовини, що нейтралізують смакові якості шампанського.