30 березня – Теплого Олексія

aleksejХоч з попередніми святами — Обретінням, Явдохами та Сорока Святими — також пов’язували прихід весни, але межею, коли тепло мало остаточно перебороти холод, вважався день святого Олексія — чоловіка Божого, що припадає на 30 березня. Найчастіше в народі цей празник називали Теплим Олексою. Якщо ви й нині запитаєте в літніх людей, коли має наступити справжня весна, вони, не замислюючись, скажуть — на Олекси.

На Олекси кидай сани, бери воза.

Цього дня чекали з особливим нетерпінням. Хлібороби зранку, зодягнувшись у святкове вбрання, вітали один одного з весною й теплом. Хоч особливих релігійних урочистостей і не відзначалось, більшість селян все ж остерігались працювати, «аби не розгнівити весну».

Виняток був лише для пасічників. Вони керувались давнім прислів’ям: «На Теплого Олексу діставай вулики».

Оскільки бджільництво в Україні віддавна вважалося традиційним промислом, то існувало безліч обрядових дійств. Найбільше їх припадало на день святого Олексія.

В цей день кожен пасічник — хоч би якою була весна — ранньою чи пізньою — вважав за обов’язок неодмінно винести з омшаників вулики. Робилося це з численними молитвами й заклинаннями, які передавалися від діда-прадіда.

hgjhjghjkjk

(Картина художника Михайла Позивайло “Шевченко в гостях у Прокоповича”. Петро Іванович Прокопович всесвітньо відомий бджоляр, його іменем названо Український інститут бджільництва.)

Одна із порад звучить так: «А коли будеш випускати бджіл на святого Олексія, чоловіка Божого, то посеред пасіки викопай дернину малу і обнеси пасіку тією дерниною тричі. За третім же разом торкнися тією дерниною до кожного вулика і мов так: «Як тая земля не може рушити з цього місця і мислі тієї не має, так би від моєї пасіки нікуди різно не мислили іти рій і порій від мене, господаря свого, через Боже повеління і за молитвами святого Зосима». Дернину годилося покласти на старе місце і приколоти шворнем, до якого припинають коней, а на вічко покласти щучу голову і ще раз помолитися: «Як тая риба в морі гуляє-буяє, родюча, плодюча і весела, так би мої бджоли гуляли і буяли веселі, плідні й родючі; як щуки-риби всяка риба боїться і лякається, так би і від моїх бджіл чужі бджоли лякалися і міцно втікали молитвами святого Зосима».

Спогад про святого Зосима не випадковий. Віддавна він, як і Саватій, були покровителями бджільництва, про що мова йтиме окремо. Перед тим як виставити вулики, на пасіці вивішували образи опікунів, а під ними клали дишля, приказуючи: «Як уже цьому дереві на пні не стояти, гілля не пускати, листом не зеленіти, з вітром не шуміти, так і моїй пасіці, моїм роям до трьох днів з віка не летіти, чужих пасік не шукати, мене, хазяїна, держатись. Я вас, мої рої, буду в бджільним домі збирати. Приносьте, бджоли, віск Господу Богу на свічку, а мед людям на пищу».

Перед тим як бджоли починали обліт, пасічники, постукуючи у вулик, напучували комах молитвою: «Ну те ви, бджоли, готуйтесь, бо прийшла пора. Йдіть і не лінуйтеся, приносьте густі меди і різні воски, і часті рої Господу Богу на офіру (пожертву), а мені, господареві, на пожиток!»

gfyhghj

(Картина “Гість із Запоріжжя”. Художник Ф.С. Красицький)

Крім пасічників, свято Олекси відзначали й рибалки. Рано-вранці вони йшли до річки і спостерігали, бо ж «на Теплого Олекси щука-риба лід хвостом розбиває». За повір’ям, хижаки у цей час вельми кволі, їх можна впіймати голіруч. Але хто це зробить, «тому весь рік не бачити улову», бо «хто не почитає святого Олексія — чоловіка Божого, тому риба на руку не піде».

Пошановували Теплого Олексу й мисливці. Вони вважали, що в цей день вилазять зі свого лігва ведмеді й ідуть шукати поживи, а лисиці переселяються зі старих нір у нові. Протягом трьох днів вони начебто сліпі й глухі — «ходять, як у мариві: їм, бач, кури сняться». Тому мисливці й сподівалися на легку здобич.

Як вже зазначалося, кожне березневе свято пов’язане з тим чи іншим видом птахів. Одне з прислів’їв рече: «На святого Олексія крук купається». За повір’ям, ця птаха, скупавши своїх діточок, відпускає їх у самостійне життя, благословляючи, щоб вони чесно жили, щоб «Крук крукові очі не довбав».

Опріч того, на Олексія намагалися затримати журавлів. Щоб птахи оселялися в селі, дітвора, помітивши журавлиний ключ, кидала долі червоного пояса, приспівуючи:

Колесом, колесом,

Над червоним поясом!

Або:

Журавлі, журавлі, колесом, колесом,

Ваші діти за лісом, за лісом!

Вірили, що птахи, зробивши кілька кругів, далі не полетять. В інших місцевостях дітлашня, вибігаючи поперед ключа, юрмилася і покрикувала:

— Журавлі, журавлі, я вам дорогу перейду!

На Київщині дівчата, зав’язавши вузлики на хустках, кидали їх попереду птахів або ж піднімали вгору, вигукуючи:

— Журавлі, журавлі, ми вам дорогу перев’язали!

На Поділлі дівчина, котра вперше побачила птаху, гукала: «Веселик, веселик!» — щоб цілий рік бути веселою. А коли вона скаже: «Журавель!»,— то журитиметься аж до наступної весни.

Ці та інші обряди підтверджують глибоку повагу народу до благородних птахів і шляхетне загалом ставлення до природи. Як бачимо, нам є чому повчитися у своїх пращурів.

За книгою Василя Скуратівського „Дідух”

Advertisements
Залишити коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s

%d блогерам подобається це: