Шановні читачі! Пропонуємо Вам ознайомитися з біографіями та творчістю відомих Марганецьких поетів!

Анатолій  Гнєзділов
(1936 р.)

     Член Спілки журналістів України. Літературний псевдонім Д. Астров. Народився на Павлоградщині 17 березня 1936 року, але з терміновим переїздом родини на Херсонщину реєстрація народження відбулася з запізненням (5 квітня).

     З 1939 року оселився в Марганці. Родина була інтелігентною. Мати – з родини запорозьких козаків, батько – гречкосій, але вивчився на лікаря і працював в лікарні №1.

     Після закінчення школи навчався у Львівському університеті ім. І.Франка, на факультеті географії. Там й почали формуватися риси поета, прозаїка, журналіста… Зустрічі з видатними людьми, науковцями, письменниками, зробили значний вплив на Анатолія Гнєзділова.

     За словами самого журналіста, він не вийшов за естетичними смаками за межі літератури XIXстоліття. Вірш дисциплінує поета. Для нього поезія – шахова гра, де не повинно бути зайвого погляду, треба дуже лаконічно підбирати слова для твору, не розтікаючись «мыслию по древу»…

     Після закінчення університету 12 років жив на Галичині. А в 1965 році повертається до Марганця, де стає кореспондентом міської газети «Шахтар Марганця».

     За тематикою поезія поета різноманітні:політичні, соціальні, жартівливі вірші. Основним жанром є лірика – в загальному світосприйнятті, та поетична публіцистика. Вірші пройняті глибоким змістом, який треба осмислити і відобразити в реальному житті.

     Крім поезії в творчому доробку автора є п’єса «Ожина – ягода хмільна», яка була поставлена народним театром Палацу культури гірників під керівництвом Заслуженого працівника культури, режисера В.Зозулі, а також повість «Круті вербички», оповідання «Молочниця».

 

Лариса Гончарова

(1929 р.)

     Енергійна, наділена бадьорістю, вигадкою, життєдайним випромінюванням доброти, пише жінка вірші, плекаючи кожний рядочок, обрамлюючи життя в поетичний спадок нащадкам.

     «Життя кидало мене по різних куточках нашої великої країни, гнуло і ламало, але я мужньо відстояла право жити. право творити»…

     Донецький край – шахтарський край. Тут, в місті Маріуполі, 15 червня 1929 року народилася дівчинка, яку батьки назвали Лорою і яка в майбутньому йтиме по тернистій життєвій стежині мандрівок по своїй державі, не шкодуючи про це, і стане талановитою поетесою, гідною донькою свого шахтарського краю.

     В спадок отримала Лариса Григорівна покликання сцени. Мати поетеси була співачкою з чудовим сопрано.

     Роки війни перервали Ларисі навчання, і її роботою стали концерти в шпиталях, прання бинтів, миття підлоги.

     З поля поблизу цукрового заводу носила буряки та, розрізавши на шматочки, кидала за гострий дріт, де в колишніх конюшнях тримали радянських полонених.

     Війна закінчилась для дівчини в 16 років. Вчитися вже пізно. Доля кидала її по Росії. В 1948 році Лариса Григорівна зрозуміла, що її покликання – робота на культурній ниві. Закінчила курси – стала масовиком, після чого була направлена до міста Марганця. Давно почала писати сатиричні куплети, пародії, матеріали для агітбригад. В Палаці гірників працює з 1956 року. Вчилася в культосвітньому училищі в м. Дніпропетровську, потім вища професійна школа в м. Ленінграді. Багато років працювала директором Палацу культури на Чукотці.

     З 1981 р. – на заслуженому відпочинку. Останні 15 років ведуча міського хору ветеранів «Жива пам’ять» при Палаці культури гірників (керівник М.Швидкий), з 1999 року – голова міської поетичної студії «Боян».

     Поезія – не тільки частина її самобутнього сценічного іміджу, вона – потреба її вічно молодої, чуйної до чужої радості і болі душі. Ось чому й народжуються вночі такі рядки:

                         За что, скажите честно мне, открыто,

                         Жизнь так несправедлива очень к нам?

                         За что же те, что нынче «у корыта»

                         Так глухи к нашим старикам?

     Теми гіркої правди сьогодення, любові до Вітчизни, природи рідного краю домінують в багатолітній творчості поетеси. Ось чому її вірші близькі і дорогі людям.

     Душа Л.Гончарової – дуже чуйний барометр, тому так багато з-під її пера виходить поезій на захист тих, хто відбудовував багату, могутню державу, хто захищав її від фашизму, хто виніс всі випробування , щоб сьогодні вмерти голодною смертю. Такі вірші – це висока громадянськість в поезії.

     Так писати дано не кожному, якщо це навіть й професіональний поет. В родині, де чоловік, діти, онуки, як і сама Лариса Гончарова, всі вклоняються музам, пишеться легко, натхненно

 

Алла Кисла

(1948 р.)

     Серед зелених левад і розкішної рослинності, біля берегів зачарованої Десни розташувалося село Євлашівка (сучасна назва Красносільське), в якому народилася поетеса Алла Андріївна Кисла. У простій селянській хаті, оповитій садами, 28 травня 1948 року засвітилася зіронька – майбутнє світило міста Марганця.

     Мала Алла любила природу мальовничого краю Чернігівщини «за широкі луки і важкі покоси». Разом із сестрами бродила босоніж по ранковій росі, вбираючи в себе смакоту квітучого лугу, житніх полів і синьоокого льону:

                              Моє рідне село.

                              Звалось просто воно – Євлашівка.

                              Моє рідне село,

                             Розташоване серед лугів.

                             Народилась тут я,

                             Тут була моя рідна домівка,

                             Тут жив тато і дід,

                             І прапрадід мій жив…

     Після закінчення школи працювала в місті Сосниця на швейній фабриці.             Знайомство з містом Марганцем відбулося в 1967 році, де вона зустріла свою долю і оселилася назавжди. Тут працювала за фахом і творчо зростала на сторінках газет «Шахтар Марганця» та «Марганчанка». В творчому доробку близько чотирьохсот поезій на різну тематику.

     Ідея любові до рідної землі, рідного краю є основною в творчості поетеси:

                             Моя Вкраїна – Карпатські гори,

                             Моя Вкраїна – луги й ставки.

                             Моя Вкраїна – це Придніпров’я

                             Квітуй, Вкраїно, усі віки!

     В поезії про край вона проводить паралелі вербового краю Марганця з довженківським краєм, Чернігівщиною. Ці паралелі тісно проведені між почуттями любові до двох рідних їй місць – Дніпропетровщини та Чернігівщини. Ця любов протягом життя виливається на папері ліричними рядками.

     В своїй творчості поетеса звертається до вірша-медитації, інтимної лірики.

Проблема сучасності, яка тривожить кожну людину, глибоко проникла в душу авторки («Мій біль»). Її тривога за долю українського народу, державності, віра в краще майбутнє – все це становить окрему сторінку творчості талановитої поетеси.

     Ще однією важливою віхою її творчості є цикл віршів про Другу світову війну: «Прилинь, сину», «День перемоги». Поетеса заглиблюється в питання солдатського життя, материнської скорботи за загиблими синами («Материнська скорбота», «Всенародна шана»).

     «Материнська скорбота» – це найбільший поетичний твір поетеси, створений в жанрі ліричної поеми на тему війни. Образ матері – страдалиці за загиблими синами є головним в цьому творі. Її образ порівнюється з чайкою – жалібницею синів. Жінка створила цю поему за власними спогадами про свою бабусю:

                                    Коли летять весною гуси,

                                    Чи відлітають восени

                                    Вдивляюсь, як моя бабуся,

                                    Вбачаю там її синів.

     Звернення до фольклорних джерел вбачаємо у творах «Свят-вечір», «Колядниця», «Щедрівка»…

     Не байдужа А.Кисла й до малечі. Спостерігаючи за життям малюків, своїх онучок, вона творить веселі поезії, наповнені життєдайною силоюпоетичного слова: жарти, байки, усмішки… Зараз А.Кисла є ведучою дитячої сторінки «Рукавичка» при газеті «Марганчанка».

     Її вірші покладено на музику композиторами Марганця: О.Морщавкою, М.Швидким, Г.Карповою. В 1999 році вийшла з друку збірка пісень поетеси «На баскому коні» написана разом з композитором О.Морщавкою. Цей збірник увібрав у себе найкращі зразки пісенної творчості митців, створені за декілька років співдружності.

     В 2000 році побачить світ і другий пісенник А.Кислої та О.Морщавки « С тобой, Всевышний, говорю…», в якому автори через пісні оспівують вищу силу Всесвіту – Бога.

     Пісенник спрямовує людей до свого очищення через духовну пісню, сприятиме поверненню народу до загальнолюдських цінностей, що особливо важливо в дійсний час становлення нової України, як держави.

 

Микола Смирнов

(1951 р.)

     Марганець,- це місто звитяг і скарбів. Скільки ти виростив талановитих людей, скільки поетів славить тебе в поезії. Серед таких людей і Микола Сергійович Смирнов, який народився в Марганці в родині інтелігентів. Закінчив СШ №11, потім гірничорудний інститут, більше 20 років працює в системі ВАТ «Марганецький ГЗК».

     Мати поета була вчителем російської мови та літератури й з раннього дитинства закохала сина в класичну поезію, всіляко підтримувала його захоплення писати вірші, кохати рідну мову, наголошуючи: «Виразна, чудова українська та російська мови, чаруюча образність, вміння примусити частіше битися серце».

     Це стиль його світобачення – людина народжена для щастя. Ось про це і його поезії.

     Поетичні спроби поета почалися ще з 19 років і працює він за напрямком поет-пісняр. На його тексти написано багато пісень, які виконуються сучасними співаками. Творче життя поета джерелиться жвавим ключем: виступи на радіо, конкурси, свята… Все це дає наснагу в житті талановитому майстру поетичного слова.

Життєве кредо Миколи Сергійовича, люблячого чоловіка, ніжного сина і батька, доброї людини, висвітлюється в його вірші: «Чаще слушайте сердце свое»:

                             Человеку без счастья жить просто нельзя.

                             Но чтоб рядом была и любовь, и друзья,

                             Чтобы жизнь была ваша полна до краев,

                              Чаще слушайте сердце свое!

     Культура його вірша приголомшлива. Це, мабуть, від характеру автора, від його світогляду, високих людських рис. Рідний край, його теперішнє й майбутнє, видатні марганчани, які своєю працею прикрашають землю, роздуми про зміст життя – ось ці теми домінують в творчості поета.

     Більшість віршів несуть в собі  оптимістичний заряд і кличуть людину до світла, любові та щастя.

 

Віра Хвостик

(1938 р.)

     Пише, коли душа співає, пише, коли вона плаче. Пише «во здравіє і за упокой». Пише з глибоким переконанням, що світ, не здатний породжувати красу , світ, який нищить красу фізичну і духовну,- приречений. Пише з глибоким переконанням, що «це дуже добре, коли птахи повертаються в свої гніздівля, а риба пливе на нерест в облюбовані нею затоки. Це значить, що людина ( в тім числі і Віра Хвостик ) не ведмедем йде по Землі…

     Хвостик Віра Павлівна має вищу технічну та вищу гуманітарну освіту, член Спілки журналістів України, редактор громадсько-політичної газети «Марганчанка».

     Поезії творить з шкільних років. З 1959 р. друкувалась в місцевій газеті «Шахтар Марганця» та обласній газеті «Прапор юності». Поезії Віри Павлівни притаманні висока громадянськість, патріотичне сприйняття світу, свого міста, сім’ї, держави…

     Пріоритетною темою творчості талановитої поетеси є тема кохання, яка робить людину сильною, красивою, здоровою, здатною заради коханого (коханої) подолати неподолане.

     Останні три роки В.П.Хвостик надає перевагу написанню пісенних текстів. Серед них – «величальна марганцю», «В хаті батьківській», «З добрим ранком» (музика М.Швидкого). «Жіноча пора», «Хмільною весною» (музика О.А.Морщавки).

     Вірші, поеми, новели, мініатюри, молитви, байки – такий діапазон творчості авторки. І якщо вона і в свої 60 все-так же збуджено радіє кожному вдалому своєму рядочкові, то важко навіть уявити, наскільки її окриляють творчі знахідки близьких і рідних по духу людей – місцевих поетів, зібраних нею під своє крило в поетичному вернісажі «Евтерпа», що діє на сторінках газети «Марганчанка».

     Серце В.П.Хвостик дуже чуйне на всі наші біди та людські страждання. То не дивно, що останнім часом пишуться вірші, такі як «Візьмімося за руки, люди». Тут, як рефрен, приспівом повторюються слова:

                             Зімкнемо ж бо руки, люди,

                             Хай добро поміж нас буде,

                             Щоб людства колисці – Землі –

                             Не згинуть безслідно в імлі.

                             Через моря – океани

                             Братаймося в мирі, Земляни!

     Пише більше українською мовою, тим пропагує державну мову, хоча й її російська – дуже образна, мальовнича.

     В 1998 році в редакційно – видавничому центрі «Марганчанка» побачила світ збірка пісень на слова В.Хвостик «Жінка – квітка життя», написана разом з композитором О.Морщавкою. Ця книжечка налічує 15 пісень, які здобули своїх прихильників: «Батьків осокір», «Діана», «Пам’яті друга»…

 

Advertisements
Залишити коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s

%d блогерам подобається це: